Лев Парцхаладзе. Шок уже минув.

Понедельник, 18 мая 2009

122Під час кризи девелоперська компанія «XXI століття» втратила понад 90% своєї капіталізації. Але голова ради директорів Лев Парцхаладзе впевнений, що нерухомість варта того, щоб інвестувати в неї навіть тепер. За його прогнозами, ціна на квадратні метри почне зростати вже у 2010 році.

До того як створити девелоперську компанію, капіталізація якої ще недавно становила близько 2 мільярдів доларів, Лев Парцхаладзе займався іншим бізнесом. Маючи стартовий капітал в 130 «зелених», купував шкіру та продавав пошиті з неї куртки. Зараз він сміючись згадує, як колись зароб­ляв тисячу доларів на місяць і був дуже щасливий. За 35 доларів знімав квартиру на Хрещатику і навіть міг собі дозволити відкладати щомісяця півтори сотні про всяк випадок! Словом, почував себе вельми заможним.

– Пане Лев, чи правда, що Ваш шлях у великому бізнесі почався з того, що в одній із київських газет Ви надрукували два оголошення: «Візьму кредит» та «Є можливість узяти кредит. Потрібні ідеї»?
– Так, дійсно, таке було десь на початку 90-х. Насправді це був дуже простий і, я б сказав, примітивний хід. Коли тобі бракує ідей, треба якось розширити власний інформаційний простір, спробувати побачити звичні речі свіжим оком. Інтернету тоді майже не було, тож довелося дати оголошення в газеті. До речі, я отримав безліч пропозицій, найбезглуздіша з яких – розводити кролів. У кролівництві як такому нічого безглуздого, звісно, немає. Як то кажуть, бізнес поганим не буває. Безглуздою була саме та конкретна пропозиція, адже, коли я докладно вивчив бізнес-план, виявилося, що він не обіцяє нічого, крім збитків. Отже, від кролів довелось відмовитися.

– Але якась пропозиція Вас все ж таки зацікавила?
– Одного разу подзвонив чоловік, який професійно займався продажем автомобілів ГАЗ-3307. Ми зустрілися, він показав мені готовий контракт на закупівлю 30 вантажівок і за винагороду докладно розповів, як на торгівлі ними можна заробити гроші. Я одразу купив у найближчому кіоску довідник «Усі виробники СНД». Знайшов адресу та телефони Горьківського автозаводу, зв’язався з його керівництвом і через декілька днів в мене був точно такий кон­тракт. Залишалося тільки залучити кошти. Але тоді це не було проблемою. Кредити надавали дуже легко, причому без усіляких застав. Свій перший кредит – близько 120 тисяч доларів – я узяв в Укрсоцбанку. Це була перша велика сума у моєму житті. На той час – величезні кошти! Але ніякого страху я не відчував. Скоріше, мені було шалено цікаво. Тим більше, що цих грошей «живцем» я так і не побачив, вони були перераховані з рахунка на рахунок.

– Згодом Ви згорнули бізнес з продажу автомобілів. Чому довелось зайнятися іншим видом діяльності?
– Торгівля автомобілями активно розвивалася приблизно до 1996 року. Потім було введено нову ставку акцизного збору на розмитнення автомобілів для юридичних, а згодом і фізичних осіб. Крім того, цей вид діяльності потрапив до переліку тих, що підпадають під ліцензування. До цього я купував «Волгу» за 6,5 тис. дол., а продавав за 8 тис. дол., заробляючи на одній машині 1,5 тис. дол.

Після нововведень офіційно завезена в Україну «Волга» коштувала приблизно 11 тис. дол. Відповідно, продавати її треба було за 12-13 тис. дол. Але така ціна була б неконкурентоспроможною на ринку «сірих» імпортерів, яких тоді розвелося безліч. Вони за 500 дол. купували фальшиві документи, оформлювали ввіз на підставних осіб та продавали свої авто значно дешевше, ніж я. Йти у «тінь» я не хотів. Тому був змушений згорнути цей бізнес.

– Як довго Ви шукали нову справу і чи важко було переорієнтуватися з одного виду діяльності на інший?
– Кардинально переорієнтовуватися завжди важко. Коли довго займаєшся одним бізнесом, можеш відносно легко оптимізувати усі процеси, бо ти знаєш свою справу досконально. Коли переходиш до чогось нового, все треба починати з нуля, заново вчитися, а це зазвичай дорого коштує. Але мені пощастило. У той час я познайомився з Андрієм Миргородським (зараз – член ради директорів компанії «XXI століття» та виконавчий директор. – Прим. авт.), який запропонував мені на паях відкрити ресторан. Першим нашим закладом стала «Корона». Її відкриття було результатом не якихось ґрунтовних досліджень, а, скоріше, імпульсних припущень.

Ми чомусь вважали, що ресторан не може не заробляти. Тому домовились інвестувати в нього 30 тисяч доларів. Звісно, під час будівництва з’ясувалося, що цих грошей недостатньо. Врешті-решт сума інвестицій склала близько 200 тисяч доларів. Ми ледве нашкреб­ли ці гроші, але результат був вражаючим! Ресторан окупився менш ніж за два роки. Після «Корони» відкрили «Царське село», «Динамо-Люкс», «Первак»…

У часи бандитських 90-х до Парцхаладзе не­одноразово зверталися з пропозицією «кришувати» його бізнес. Підприємець згадує, що іноді люди специфічної зовнішності приходили до ресторану великою компанією, займали абсолютно усі місця і просто мовчки сиділи. Але Парцхаладзе стверджує, що, незважаючи на серйозний психологічний тиск, ніколи за «кришу» не платив.

– Ваші ресторани не об’єднані якоюсь загальною ідеєю. У Вас взагалі була якась стратегія розвитку ресторанного бізнесу? Чи Ви діяли, керуючись тільки власним натхненням?
– В тому і річ, що я завжди прагнув до системних дій. А у кожного з цих ресторанів, дійсно, різна атмосфера, кухня, інтонації. І відвідувачі, наприклад, «СССР», завітавши до «Царського села», потрапляли не тільки у прямому, але й у переносному сенсі «в другую тарелку». Тому виникла ідея створити мережу закладів. Так з’явилося «Швидко» – мережа з 11 демократичних закладів громадського харчування. Напевно, їх було би більше, але ми відкрили для себе новий, більш масштабний вид діяльності.

Велике будівництво

Наприкінці 90-х років Київська міська адміністрація виставила на продаж 4 приміщення на Хрещатику. Панові Парцхаладзе для будівництва першого «Швидко» потрібне було лише одне. Але представники столичної влади заявили, що продаватимуть нерухомість тільки оптом. «Довелось узяти усі чотири», – зітхає підприємець. Цільове призначення приміщень обмежувалося торгівлею та закладами громадського харчування. Тому їх формат був визначений наперед.

– Зараз розробленням логотипів, назв, концепцій комерційних закладів займаються професійні агенції. Ви обійшлися «власноруч». Пам’ятаєте, звідки взялася назва «Квадрат»?
– Точно не пам’ятаю, але автором був хтось із рекламного відділу нашої компанії. Назва була настільки влучною, що нікому й на думку не спало сперечатися та шукати альтернативні варіанти. Слово «квадрат» яскраве, коротке, добре запам’ятовується та ідеально співзвучне з назвою вулиці Хрещатик. «Квадрат на Хрещатику» – краще не вигадаєш!

– Після появи «Квадрата» Ви перейшли до девелопменту і розвиток Вашого ресторанного бізнесу загальмувався. Чому так сталося?
– До того часу в нас уже була охоронна фірма, підприємство з виробництва ліфтів… Але ми побачили, що найбільший прибуток тоді можна було отримати у сфері нерухомості. Нас почали цікавити більш об’ємні інвестиції. І в 2003 році ми прийняли рішення сконцентруватися на нерухомості та відмовитися від активного розвитку усіх інших напрямів нашого бізнесу. Зараз у нас працюють 2 «Квадрати» оновленого типу, ще 4 знаходяться на етапі будівництва, яке довелося заморозити, а 9 – у стадії розробки. Згодом ми почали будувати житлову нерухомість, концентруючись на преміум­‑сегменті.

– Останніми роками ціни на нерухомість зростали шаленими темпами. Але вважалося, що вони були необґрунтовано завищені. Мовляв, у Болгарії, наприклад, житло краще, а ціни значно нижчі.
– Так, у Болгарії нижчі. Але українці – більш амбіційна нація. І це добре. У Болгарії, наприклад, п’ятизіркових готелів майже немає. А в нас тризірковий піди пошукай! Українці все хочуть «по-багатому». І це, повторюю, непогано. Тепер щодо цін. У Болгарії і близько немає такого попиту на житло, як в Україні. А саме він зумовлював зростання цін. Там немає такої кількості людей, які хочуть значно поліпшити свої житлові умови. І зараз в Україні величезний відкладений попит. Тому, незважаючи на те, що у 2009 році ціни знизяться, у 2010-му вони знову підскочать. Тільки-но ринок почне оживати, попит різко зросте, а об’єкти, що вводитимуться в експлуатацію, можна буде перелічити на пальцях однієї руки, і вони будуть нарозхват.

Вихід на Лондонську біржу

«XXI століття» – одна з перших українських компаній, що стали публічними. На початку 2005 року її керівництво продало 35,7 % акцій компанії за 138,7 млн доларів на альтернативному майданчику Лондонської фондової біржі (AIM LSE). Усі бізнеси, не пов’язані з девелопментом («Швидко», ресторани та інше), були виведені зі складу групи до проведення IPO. Тоді в одному з інтерв’ю Парцхаладзе обіцяв: «Ми будемо багато інвестувати, тому прибутків як таких в нас може і не бути – ми їх будемо реінвестувати, реінвестувати та реінвестувати».

– Коли і чому ви вперше замислилися над тим, щоб реалізувати IPO?
– «XXI століття» – молода, креативна компанія, нам подобається усе нове. Якщо говорити про IPO, то вивести молоду компанію на біржу запропонував банк, який нас тоді обслуговував. Розглядалися різні варіанти залучення грошей у компанію, у тому числі цей. Зізнаюся: в компанії були дуже різні думки з приводу цього. Приблизно 70% моїх колег не вірили в успіх цієї операції. Напевно, тому, що такого до нас в Україні майже ніхто не робив і вихід на біржу здавався чимось нереальним. Але як то кажуть, «попытка не пытка». Врешті-решт вирішили: не вийде, то не вийде. А якщо вийде – добре. Вийшло: зі «старту» до розміщення в нас минуло лише 3,5 місяця. Бо в компанії був правильно структурований весь бізнес і до того часу ми вже два роки проводили аудит за міжнародними стандартами. Тобто ми були готові стати публічними. Залишалися тільки формальності.

– Під час виходу на біржу ви допустили якісь помилки?
– Ні, все було правильно. Із самого початку ми зайняли агресивну, амбіціозну позицію. Активно скуповували майданчики під забудівлю, виходили в регіо­ни, швидко набирали оберти, брали кредити. Ми б і далі так інтенсивно розвивались, якби не криза. Звичайно, можна було побудувати, наприклад, три об’єкти і взагалі не мати боргів. Ми б тепер над кризою тільки посміювалися, бо мали хоча б якийсь стабільний прибуток. Але ми пішли шляхом більш інтенсивного розвитку, тому компанія зараз має борги. Власне, у такій ситуації зараз усі. І мене це не засмучує.

Найважче було у листопаді 2008 року, тому що у серпні та вересні у компанії зірвалася низка операцій: ми збиралися об’єднатися з великим інвестиційним банком і створити торговельне СП. Інший наш проект мав відбутися у сфері логістики. Кожна з цих угод коштувала сотні мільйонів доларів і перебувала на кінцевій стадії: вже був готовий due diligence. На жаль, ці проекти поки не відбулися. Приблизно в цей період компанія достроково погасила емітовані на 150 млн доларів євробонди. Бо котирування акцій почало просідати, і ми не могли забезпечити достатню для інвесторів доходність. Треба було погасити і наші короткострокові зобов’язання.

– Зараз доходність ваших паперів до погашення близько 600 %. До яких наслідків це може призвести?
– Так, наші папери торгуються з величезним дисконтом. І не лише наші! Те саме стосується, наприклад, Нафтогазу. Така доходність до погашення пов’язана не стільки з нашою компанією, скільки з проблемами інвесторів, які хочуть «вискочити» за будь-яку ціну, скидають свої папери, аби повернути хоч якісь гроші. Бо їм теж треба платити відсотки, щоб «закрити» власні короткострокові зобов’язання.

– Чи готові ви до того, що вони усі захочуть «вискочити»?
– Компанія готується до всього. Але я не можу розголошувати усі нюанси цієї підготовки. Якщо пуб­лічна компанія робить якусь заяву, а потім змінює власні наміри, її керівництву доведеться нести за це відповідальність. Але, повторюю, свій план у нас є. І ми в процесі вирішення цього питання.

– Недавно у пресі з’явилися чутки про можливий дефолт компанії. Наскільки велика вірогідність такого розвитку подій?
– Про дефолт зарано говорити. Сьогодні у переддефолтному стані 80% компаній, у яких є хоча б невеликі кредити. Нам легше. Бо у «XXI століття» немає недобудованих об’єктів, на будівництво яких брався б кредит. Є 4 незавершених будівництва (1 житловий будинок у Севастополі та 3 торгових центри), які ми розпочали за власні кошти. Зараз вони заморожені.

У 2008 році ми ввели в експлуатацію два об’єкти, і за ними у нас теж немає фінансових зобов’язань. Маємо декілька боргів перед юридичними особами, але під кожен із них є застави. Якщо події почнуть розгортатися несприятливо (а я сподіваюсь, цього не буде), кредитори просто заберуть ці застави. Але жодна фінансова установа зараз не зацікавлена у тому, щоб відбирати у когось активи. Вони просто не зможуть ними ефективно керувати. З іншого боку, ми зацікавлені у збереженні активів, збереженні команди, ми віримо у цей бізнес. У компанії лишилися люди, які вірять у неї так само, як і я.

– В яку суму, на Вашу думку, зараз можна оцінити активи компанії «XXI століття»?
– Нині це дуже складна й актуальна тема. Ще близько півроку тому ринкова капіталізація компанії становила 1,860 млрд доларів. І я розумію, що зараз компанія стільки не коштує. Наша теперішня ринкова капіталізація складає 10 млн доларів, але я не згоден з тим, що це реальна та справедлива ціна «XXI століття». Тільки за останні два роки ми інвестували в компанію близько 500 млн доларів. І це не враховуючи реінвестованих прибутків. Тобто про оцінку зараз говорити важко. І ніхто ні в яку оцінку вже не вірить. Інвестори на неї не зважають.

Сьогодні будь-який металургійний комбінат навіть задарма ніхто не візьме. Але це не означає, що він нічого не вартий! І зараз не зрозуміло, як із цим бути. Увесь економічний та фінансовий ландшафт змінився, проте нових правил гри ринок ще не відпрацював. Як ця ситуація розвиватиметься надалі, сказати дуже важко.

– В одному з власних інтерв’ю Ви сказали, що публічність «XXI століття» призводить до зайвого шуму. Шкодуєте, що вивели компанію на IPO?
– Ні-ні! Просто у всього є свої вади. Особисто для нас ризик дефолту минув. Були різні чутки, а журналісти полюбляють «сенсації». От, власне, і все, що я мав на увазі. Насправді плюсів у публічності значно більше, ніж мінусів.

– Наприкінці не можу не поставити питання, яке хвилює зараз абсолютно всіх: коли, на Вашу думку, буде «дно»?
– Абсолютно точно можна сказати лише те, що його ще не було. Зараз світ завмер в очікуванні реалізації нового антикризового плану США. Так що все залежить від Америки. Тільки-но її економіка почне стабілізуватися, дно буде видно. Зараз багато інвесторів сидять на грошах і чекають нижньої точки. Якщо дії американського уряду спрацюють настільки ефективно, як усі очікують, ситуація почне активно стабілізовуватись з вірогідністю близько 90%. Але це не відбудеться за тиждень чи за місяць. Дай Боже, щоб за півроку! Проте шок в українських бізнесменів уже минув, і це дуже добрий знак.

по материалам журнала «Бизнесс класс»

Новости по рубрикам